Корзина
Авторские тексты с высокой уникальностью! 

Розгляд гендерних особливостей поезії Т. Шевченко

Розгляд гендерних особливостей поезії Т. Шевченко

Аналіз практичного матеріалу: Поезія Т. Шевченко в гендерному аспекті

Ідея національного самовизволення тісно пов’язана з образами гетьманів та козаків, які займають посідають важливе місце в історії України. Козаччина – це доба в історії України (друга половина XV-XVIII ст.), коли козаки вели визвольну боротьбу проти шляхетської Польщі й турецько-татарських загарбників [11]. Козаки втілювали собою славу українського народу. У поемі «Гамалія», Т.Шевченко наголошує на таких маскулінних рисах козака, як сміливість, відвага: Скутар, мов пекло те, палає; / Через базари кров тече, / Босфор широкий доливає. / Неначе птахи чорні в гаї, / Козацтво сміливо літає. / Ніхто на світі не втече! / Огонь запеклих не пече [15, с. 163].

Д. Яворницький подає наступні риси козака: «У внутрішніх якостях козаків помітна суміш чеснот і вад, завжди, зрештою, властива людям, що вважають війну своїм головним заняттям і головним ремеслом свого життя: жорстокі, дикі, підступні, нещадні щодо своїх ворогів, запорізькі козаки були добрими друзями, вірними товаришами, справжніми братами один одному, надійними соратниками своїх сусідів – українських і донських козаків» [17]. Агресивність, схильність до війни і постійного ризику для життя, водночас пріоритет честі, братської єдності – це однозначні риси маскулінності [17]: Наш отаман Гамалія, / Отаман завзятий, / Забрав хлопців та й поїхав / По морю гуляти, / По морю гуляти, / Слави добувати, / Із турецької неволі / Братів визволяти [15, с. 164].

Світлий бік характеру запорізьких козаків становили їх добродушність, безкорисливість, щедрість, схильність до щирої дружби, яка так високо цінувалася у Запоріжжі, що за козацьким правилом гріхом вважалося обдурити навіть чорта, якщо він потрапляв січовикам у товариші [17], наприклад: Слава тобі, Гамаліє, / На ввесь світ великий, / На ввесь світ великий, / На всю Україну, / Що не дав ти товариству / Згинуть на чужині! [15, с. 164]. Окрім того, світлими рисами характеру запорізьких козаків були – висока любов до особистої свободи, через що вони воліли люту смерть, ніж ганебне рабство; глибока повага до старих і заслужених воїнів і взагалі до всіх «військових ступенів»; простота, поміркованість і винахідливість у домашньому побуті, у скруті, у різних безвихідних випадках чи фізичній недузі [17]: Хто з шашликом, а хто і так, / Зате він вольний, як козак (Поема «Відьма») [15, с. 279]; Ще як були ми козаками, / А унії не чуть було 1, / Отам-то весело жилось! / Братались з вольними ляхами, / Пишались вольними степами, / В садах кохалися, цвіли, / Неначе лілії, дівчата. / Пишалася синами мати, / Синами вольними... («Полякам») [15, с. 324].

Образ козака як маскулінний тип вільної людини, захисника рідної землірозкрито у поетичних рядках Т. Шевченка, в яких він з сумом говорить про загибель козаччини: Козачество гине, / Гине слава, батьківщина, / Немає де дітись. / Виростають нехрещені / Козацькії діти, / Кохаються невінчані, / Без попа ховають, / Запродана жидам віра, / В церкву не пускають! («Тарасова ніч») [14]. Т. Шевченко метафорично називає козаків славою батьківщини. Для козака як ідеалу українського народу немає нічого гіршого за смерть на чужині: О милий Боже України!/ Не дай пропасти на чужині, / В неволі вольним козакам! / І сором тут, і сором там – Вставать з чужої домовини, / На суд Твій праведний прийти, / В залізах руки принести, / І перед всіми у кайданах / Стать козакові... («Гамалія») [15, с. 164]. Відчай поета відчувається у наступних риторичних запитаннях: Де поділось козачество, / Червоні жупани? / Де поділась доля-воля? / Бунчуки? Гетьмани? / Де поділося? Згоріло? / А чи затопило / Синє море твої гори, / Високі могили?.. / Мовчать гори, грає море, / Могили сумують, / А над дітьми козацькими / Поляки панують («Тарасова ніч») [14]. Згідно з цими рядками маскулінний тип козака ввібрав у себе образ вольної людини.  Не зважаючи на те, що головною ударною силою у козаків була вогнепальна зброя (мушкет, рушниця), – саме шабля перейняла на себе культову сакральність меча – священної зброї воїнів. Шабля, як і меч, – це істинно лицарська зброя, ознака приналежності до козацько-шляхетської лицарської верстви. Культ меча пов’язаний з культом бойового пояса, який у козацькому костюмі сприймався як один з найважливіших символів чоловічого престижу, знаком військового достоїнства. В українській культурі взагалі проявляється символічне значення оперізування як зібрання сили й моці, готової до дії. Серед козацької старшини набули поширення пояси з дорогих тканин, які завозили з Китаю, Туреччини та Персії. Чималим попитом користувалися золототкані двобічні пояси, при цьому кожний з боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком пояси були прикрасою святкового одягу запорізьких козаків. Традиція носити широкі ткані пояси, у колориті та малюнку яких простежувалися східні мотиви, зберігалася в українському козацтві до кінця XIX століття. Ключову роль відіграє пояс із червоного шовку. У семантиці його земних кольорів – прояв життєвої енергії й радості, вищого ступеня земної краси. Дорогоцінний червоний шовк асоціюється із червоним сукном символічного козацького вбрання, зі шляхетною кров’ю загиблих козаків [5, с. 36].

Важливим елементом козацького костюма є шаровари – символ богатирства. Виготовляли їх з червоного або синього тонкого сукна із «широкими, як Чорне море», холошами та довгою, «що аж вулицю підмітає», матнею. Цей одяг був дуже зручними для їзди верхи [5, с. 36]. Тим часом, як вона співає, у садочок входить / молодий хлопець в солом'яному брилі, / в короткому синьому жупанку, в зелених / шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.

Особливе місце в поезіях Т. Шевченка відведено історичній постаті гетьмана Б. Хмельницького: Молітесь, діти! страшний суд / Ляхи в Україну несуть – / І заридають чорні гори. Згадайте праведних гетьманів: /Де їх могили? де лежить Останок славного Богдана? / Де Остряницина стоїть / Хоч би убогая могила? / Де Наливайкова? нема! / Живого й мертвого спалили («Свято в Чигирині») [15, с. 90].

Маскулінні характеристики братського єднання козаків, їх згуртованості у боротьбі з ворогом представлено в поезії «Чигирине, Чигирине» через займенник ми: За що ж боролись ми з ляхами? / За що ж ми різались з ордами? / За що скородили списами / Московські ребра??.. 1 засівали, / І рудою поливали... / І шаблями скородили. / Що ж на ниві уродилось??!! / Уродила рута... рута... / Волі нашої отрута [15, с. 178]. Займенник ми створює враження єдності нації, внеску кожного в історію України. С. Жеребкін зауважує, що така згуртованість базується типові коллективного еросу – це чоловічий гомосексуальний ерос, який регулює соціальні відносини в групі чоловіків завдяки особливому механізму сексуальної дискредитації. Функціонування цього механізму виключає інтимні сексуальні відносини з жінками [9, с. 230]. Підкреслюючи еротичний характер відносин, які поєднували членів запорізького козацтва, науковець зосереджує увагу на гомосексуальній природі Січі, яку він в той же час ідеалізує, зображує як особливу форму втілення платонічного ідеалу чоловічої солідарності [9, с. 230].

Гендерні стосунки козаків характеризуються рядом особливостей. А. Кікоть із цього приводу зауважує, що «що у сімейних негараздах товариство звинувачувало козака як сильнішого і мудрішого за жінку, а тому й більш відповідального. Якщо козака зрадила дружина, то били козака за те, що не вдержав її, не виконав своїх обов’язків та нехтував її правами. Якщо ж козак дозволяв собі десь «забаритися», то дружина могла його побити; у такому випадку товариство було на її боці. Якщо дружина доводила, що козак веде себе негідно по відношенню до неї, і пред’являла невідпорні докази, вона отримувала розлучення рішенням козацького кола. Розлучення було найважчим покаранням для чоловіка, бо після цього ні одна жінка не ризикнула б одружитися з ним [5]. С. Жеребкін наступним чином характеризує гендерні стосунки: «приводити жінок в Січ заборонялося, а сексуальні відносини із жінками в період знаходження в Січі каралися смертною казню» [9, с. 227]. Функція сексуальних заборон була спрямова на те, щоб послабити сексуальну енергію. В ході набігів, грабежів та захоплення полонених в Україні, жінка розглядася воїнами не просто в якості об’єкту сексуального задоволення, а й в першу чергу в ролі символу успішності озброєного захоплення [9, с. 227-228].

Соціальна проблема байстрюків та безбатченків широко представлена в поезіях Т. Шевченка. Образ байстрюка або безбатченка пов’язаний зі зрадою матері. Байстрюк – незаконнонароджений син, наслідує долю матері, адже сама поява на світ такої дитини розглядається суспільством як гріх, звідси зневажливі найменування по відношенню до таких дітей: «А жіночки лихо дзвонять, / Матері глузують, Що москалі вертаються / Та в неї ночують: / «В тебе дочка чорнобрива, / Та ще й не єдина, / А муштрує у запічку Московського сина. / Чорнобривого придбала... / Мабуть, сама вчила...» [15, с. 32]. Дитина москаля уособлює гендерні відносини між чоловіком, що не є українцем, та українською жінкою: «Де мені сховатись? / Заховаюсь, дитя моє, / Сама під водою, / А ти гріх мій спокутуєш / В людях сиротою, / Безбатченком!...» [15, с. 34]; «Засміються злії люде / Малій сиротині; / Виллє сльози на могилу – / Серденько спочине. / А тому, тому на світі, / Що йому зосталось, / Кого батько і не бачив, / Мати одцуралась? / Що зосталось байстрюкові? / Хто з ним заговорить? / Ні родини, ні хатини; Шляхи, піски, горе... / Панське личко, чорні брови.. / Нащо? Щоб пізнали! / Змальовала, не сховала... / Бодай полиняли!» [15, с. 42]. Образ сироти несе в собі риси безталання, відцурання батьків. Осуд із боку людей накладає на долю байстрюка відбиток зневаги на все життя, як у поемі «Сон»: «То покритка, попідтинню / З байстрям шкандибає, / Батько й мати одцурались, / Й чужі не приймають! / Старці навіть цураються!! / А панич не знає, / З двадцятою, недоліток, / Душі пропиває!» [15, с. 188]; у поемі «Петрусь»: «Було на хуторі поганее / Мале байстря, свиней пасло, / Петрусем звалось; на придане / Воно за панною пішло / У генеральськеє село / Свиней же пасти, безталанне» [15, с. 476]. Байстрюк актуалізує ще одну важливу рису – це сирота, що не знає історії свого роду, свого села, області, своєї країн – це істота без кореня, без честі й без роду. Відповідно маскулінність образу байстрюка реалізується у приналежності дитини до панського роду, але невизнання такої дитини ні батьками, ні соціумом: «Тяжко-важко в світі жити / Сироті без роду, / Нема куди прихилиться – / Хоч з гори та в воду. / Утопився б молоденький, / Щоб не нудить світом, / Утопився б – тяжко жити, / А нема де дітись. / [14]; Добре тому багатому, / Його люди знають, А зо мною зострінуться – / Мов недобачають. / Багатого губатого / Дівчина шанує, / Надо мною, сиротою, / Сміється, кепкує [14].

Маскулінний тип батька-захисника пов'язаний із мотивом благословення. У поемі «Гайдамаки» знаходимо наступні рядки: «Піду синів випроводжать / В далеку дорогу. / Нехай ідуть, – може, найдуть Козака старого, / Що привіта моїх діток / Старими сльозами. Буде з мене. Скажу ще раз: / Пан я над панами» [15, с. 68]. Батьківське благословення – форма дозволу, напуття, згоди батьків з рішеннями і діями дітей з побажанням успіху, добра, миру, благополуччя. В українській культурі це робиться з ім'ям Бога: благословляють молитвою, іконою, осяянням хрестом. Батьківське благословення дається перед весіллям, перед від’їздом у дальню дорогу, перед смертю самих батька і матері, перед відповідальною або небезпечною справою, перед довгою розлукою. Без благословення не можна нічого робити. Молитва і благословення батьків мають величезну силу і допомагають дітям жити як психологічно, так і духовно. Батьківське благословення дітям є соціально-педагогічна форма збереження спадкоємності і єдності поколінь [10].

Як захисник та руйнівник маскулінний образ батька особливо яскраво розкривається в поемах «Сліпий» та «Сотник». У поемі «Сліпий» батько виступає як захисник дітей та їх родинного добробуту. Одна дитина – Степан – йому нерідна, тому він каже синові, що якщо його серце лежить до Ярини, він не проти скріпити союз дітей: Як убили / Твого батька Йвана / В Шляхетчині, то ти ще був / Маленьким, Степане; / Ще й не лазив...» – «То я не син, / Я не син ваш, тату?..» / «Та ні, не син; стривай лишень. / От умерла й мати, Ти й зостався; а я й кажу / Покойній Марині, / Таки жінці: «А знаєш що! / Возьмім за дитину», ― От ми й спарували/ Вас з Яриною докупи... А тепер осталось – Ось бачиш що? ти на порі, / І Ярина спіє... / Треба буде людей питать! / Та що- небудь діять! / Як ти скажеш?» ― «Я не знаю, Бо я думав теє...» / «Що Ярина сестра твоя? / А воно не теє... / Вона просто, як любитесь, / То й жінкою буде [16]. Батько не відцурався від сина, навіть коли він повернувся додому калікою після полону: Сину ти мій безталанний, / Добрая дитино! / Де ти в світі пробувався, / Сину мій єдиний?» / Плаче старий, обнімає, / І сліпий мій плаче / Невидющими очима, / Мов сонце побачив [16]. У поемі «Сотник» батько, навпаки, виступає як руйнівник родинних стосунків. Аналогічно до батька в поемі «Сліпий» він має двох дітей – рідного сина, та доньку, яка нерідна йому. Він прагне зробити шлюб дітей неможливим, оскільки має почуття до доньки (нерідної): Узяв собі старий козак / Чию сирітку за дитину / Та й доглядає в затишку, / Як квіточку, чужу дочку. / А сина (сотник був жонатий, / Та жінка вмерла), сина дав / У бурсу в Київ обучатись, / А сам Настусю піджидав, / Таки годованку, щоб з нею / Собі зробитися ріднею; / Не сина з нею поєднать, / А забандюрилось старому / Самому в дурнях побувать [15, с. 435].

Апатія до долі доньки проявлена батьком Катерини з однойменної поеми. Він не підтримує доньку, а докоряє їй. Вигнання Катерини з власного дому – це прояв слабкості чоловіка, який боїться людського осуду: «Сидить батько кінець стола, / На руки схилився; / Не дивиться на світ божий: / Тяжко зажурився./ Коло його стара мати / Сидить на ослоні, / Обізвався старий батько: «Чого ждеш, небого?» Заридала Катерина Та бух йому в ноги: / «Прости мені, мій батечку, / Що я наробила! / Прости мені, мій голубе, / Мій соколе милий!» [15, с. 33]. Страх людського осуду переважає над батьківським обов’язком. Батько сприймає Катерину як тягар для родини, про що свідчать рядки «Нехай тебе бог прощає / Та добрії люде; Молись богу та йди собі ― / Мені легше буде» [15, с. 33].

Образ панів у поезіях Т. Шевченка формує маскулінний архетип панства як соціального зла, рабства («Треті Півні»): «Зійде сонце, / Осушить, пригріє;/ А унуки? їм байдуже, / Панам жито сіють» [15, с. 92]. Кріпаки не були безправними, їх могли продавати, обмінювати тощо. В. Голодько у статті «Гіркі плоди імперії» зауважує: «Кріпак працював на землі, яка належала панові. Він мусив вести своє особисте господарство і одночасно працювати на ниві пана. Причому господар сам визначав скільки днів селянин повинен відробити на нього. Іноді панщина доходила до 6 днів на тиждень… Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з дружиною і батьків з дітьми. Він ніяк не відповідав за смерть селянина від побоїв. Кріпаку заборонялося скаржитись на пана. Якщо ж хтось посмів би це зробити, такому нахабі призначали 50 ударів різками. Після такого виживали не всі» [2].

У поезії Т. Шевченка розкривається ще один маскулінний образ пана/панича – це образ ґвалтівника: «Признавайсь, проклятий жиде, / Де моя Оксана?» / Та й замахнувсь. / «Ховай боже!.. / В будинку... з панами…» [15, с. 105]. Пан виступає руйнівником стосунків та збезчещення дівчини: «Із-за гаю сонце сходить, / За гай і заходить. / По долині увечері / Козак смутний ходить. / Ходить він годину, / Ходить віц і другу. / Не виходить чорнобрива / Із темного лугу, / Не виходить зрадливая... / А з яру та з лісу / З собаками та псарями / Іде пан гульвіса. / Цькують його собаками, / Крутять назад руки / І завдають козакові / Смертельної муки; / У льох його, молодого, / Той пан замикає... / А дівчину покриткою / По світу пускає» [15, с. 406]; «Породила мене мати /  В високих палатах / Та й понесла серед ночі / У Дніпрі скупати. / Купаючи, розмовляла / Зо мною, малою: / «Пливи, пливи, моя доню, / Дніпром за водою. / Та випливи русалкою / Завтра серед ночі, / А я вийду гуляти з ним, / А ти й залоскочеш. / Залоскочи, моє серце: / Нехай не сміється / Надо мною, молодою, / Нехай п'є-уп'ється / Не моїми кров-сльозами ― / Синьою водою / Дніпровою... Нехай собі / Гуляє з дочкою. / Пливи ж, моя єдиная. / Хвилі! мої хвилі! Привітайте русалоньку...» ―  Та й заголосила, / Та й побігла. А я собі / Плила за водою, / Поки сестри не зустріли, / Не взяли з собою. Уже з тиждень, як росту я. / З сестрами гуляю / Опівночі. Та з будинку / Батька виглядаю. / А може, вже поєдналась / З паном у палатах? / Може, знову розкошує / Моя грішна мати?» [15, с. 277].

У поемі «Катерина» маскулінний тип спокусника та руйнівника фатуму втілено в образі москаля. Поет співчуває долі жінок-покриток, які зазнали лиха через любов москалів. Т. Шевченко як кобзар та поет, що вболіває за долю українського народу, застерігає їх від цього лиха: «Кохайтеся, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі – чужі люде, / Роблять лихо з вами. / Москаль любить жартуючи, / Жартуючи кине; / Піде в свою Московщину, / А дівчина гине / … Кохайтеся ж, чорнобриві, / Та не з москалями, / Бо москалі – чужі люде, / Знущаються вами» [15, с. 29]. Маскулінний архетип злодія-спокусника, який губить жіночу честь, – це солдат російської армії – москаль. Спокусник – це «чоловік, що зваблює або звабив дівчат, жінок» [11]. Образ спокусника актуалізує такі маскулінні риси особистості, як красивий зовнішній вигляд, принадність, прагнення володіти об’єктом інтересу. Разом із тим, архетип спокусника передбачає зумисну брехню. Спокусник «домагається любові жінки, дівчини або намагається викликати її, не маючи серйозних намірів; він схиляє дівчину до недозволенних, небажаних учинків, хибних переконань; змушує відходити від певного життєвого напрямку» [11]. Спокуса завжди передбачає переслідування корисних егоїстичних намірів, тому москаль сприймається спочатку як коханий, а потім як ворог, нелюд, який занапастив життя дівчини.

Отже, маскулінний тип спокусника тісно пов'язаний із актом брехні та зради: «Попереду старший їде. / «Любий мій Іване! / Серце моє коханеє! / Де ти так барився?» / Та до його... за стремена... А він подивився,/ Та шпорами коня в боки. /… «Дура, отвяжися! Возьмите прочь безумную!» / «Боже мій! Іване! / І ти мене покидаєш? / А ти ж присягався!» / «Возьмите прочь! Что ж вьі стали?» [15, с. 40-41]. Москаль втілює в собі символ порушення обіцянок та присягань. У зазначеній поемі, москаль, впізнавши Катерину, намагається ще більше зганьбити та зневажити її, називаючи дурою, безумною.

Його зрада стосується не лише дівчини-покритки, яку він занапастив, а й її дитини. З маскулінним типом зрадника в поезіях Т. Шевченка пов'язані образи сирот, байстрюків, безбатченків. Ось як Т. Шевченко описує байдужість москаля до власного сина: «Утік!.. нема!.. Сина, сина / Батько одцурався! Боже ти мій!.. Дитя моє! / Де дінусь з тобою? / Москалики!голубчики! / Возьміть за собою; / Не цурайтесь, лебедики: / Воно сиротина; Возьміть його та оддайте / Старшому за сина, / Возьміть його... бо покину, Як батько покинув» [15, с. 41]. Батько – це глава сімейства, опора, годувальник і захисник. Образ батька в усіх культурах, а не лише в українській, символізує захист та благополуччя дітей. Москаль-батько реалізує протилежний маскулінний тип – тип зрадника. Його образ не відображає рис батька як захисника дитини.

Формуванню гендерного стереотипу чоловіка в українському суспільстві сприяло і однобічне трактування Святого Письма християнською традицією. Адже християнство повністю підкорює жінку чоловікові: «І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв з Адама, на жінку, і привів її до Адама»; «буде панувати [чоловік] над тобою» [8].

У поезії «Тополя» мати хоче видати дочку заміж за пана, та вона готова навіть померти, аби тільки не бачити його: «Іди, доню, – каже мати, – / Не вік дівовати. / Він багатий, одинокий – / Будеш пановати». / «Не хочу я пановати, / Не піду я, мамо! / Рушниками, що придбала, / Спусти мене в яму. / Нехай попи заспівають, / А дружки поплачуть: Легше мені в труні лежать, / Ніж його побачить» [15, с. 54-55]. У цьому вірші Т. Шевченко продовжує тему маскулінності пана як пригноблювача, однак зміст виражено імпліцитно. Для молодої дівчини краще смерть, аніж вийти заміж за багатого та одинокого. Це свідчить про те, що пан сприймається як нелюд, тиран.  І. Ворончук констатує доволі поширену практику укладання шлюбів у князівсько-шляхетському середовищі за матеріальним розрахунком з метою поліпшити своє економічне становище завдяки вигідній шлюбній партії частіше зі сторони чоловіків, а інколи і жінок. І наводить численні приклади про примусовий характер шлюбу щодо дівчат і навіть такої привілейованої категорії в особистих правах, як удови. Цікаво, що до примусу вдавалися не тільки батьки дівчини, а у випадку повторного одруження удови – родичі її померлого чоловіка, її власні родичі (брати, дядьки, племінники). Хоча у практиці укладання шлюбів викорис- товувалися записи про згоду дівчат та жінок на шлюб, на практиці гарантований законодавством дівчині вільний вибір подружжя за умови абсолютної батьківської влади набував форми остаточного рішення за батьками, родичами чи опікунами. А практикований запис згоди дівчини укладався з метою попередження можливих конфліктів між родичами, які ворогували між собою у питаннях вибору претендента на руку і посаг нареченої [1].

Важливе місце в поезіях Т. Шевченко займають гендерні відносини між батьком – сином та сином – матір’ю. Мати завжди виступає захисницею дитини – сина, який втілює в собі маскулінний образ сиріт та безбатченків: Ой сину мій, сину, / Моя ти дитино! /  Чи є кращий на всім світі, /  На всій Україні! / Нема кращого й не буде – /  Дивуйтеся, люди! /  Нема кращого!.. а долю... /  Долю роздобуде» («Сова») [15, с. 180-181]. Взагалі тема сирітства дітей дуже поширена в художній творчості поета. Сирота – це маскулінний образ дитини, що народжена від покритки. Покритками називали жінок, які народили позашлюбних дітей, зокрема, дітей від москалів або паничів: Єдиного сина, єдину дитину, / Єдину надію! в військо оддають! / Бо його, бач, трохи! а онде під тинном / Опухла дитина, голоднеє мре, / А мати пшеницю на панщині жне. /А он бачиш? очі! очі! / Нащо ви здалися, / Чом ви змалку не висохли, / Слізьми не злилися? / То покритка, попідтинню / З байстрям шкандибає, / Батько й мати одцурались, /Й чужі не приймають! Старці навіть цураються!! / А панич не знає, / З двадцятою, недоліток, / Душі пропиває! («Сон») [15, с. 188].

До таких сиріт відносились з презирством. Їх вважали безбатченками, безталанними:  Ішов кобзар до Києва / Та сів спочивати, / Торбинками обвішаний / Його повожатий. / Мале дитя коло його / На сонці куняє, / А тим часом старий кобзар Ісуса співає. / Хто йде, їде – не минає: / Хто бублик, хто гроші; / Хто старому, а дівчата / Шажок міхоноші / Задивляться чорноброві – І босе, і голе. / «Дала,- кажуть,- бровенята, / Та не дала долі!» («Катерина»)  [15, с. 43].

Коли родина заснована на любові, то між чоловіком і жінкою панує гармонія. Це підтверджується тим, що у всіх важливих справах подружжя радиться між собою, спільно доходить рішення, як-от усиновити дитину в поемі «Наймичка», що засвідчує, зокрема, уявлення автора про рівноправність родинних ролей в українському тогочасному суспільстві як про норму. Але така родинна гармонія, як помічено ще Г. Грабовичем, є винятковою в художньому світі митця, крім того є ущербною, бо родинне «раювання» старого подружжя в цій поемі було знещасливлено бездітністю. Якщо відсутня злагода між батьком та матір’ю, тоді опіка над дитиною переходить до останньої [13].

Аналіз поезій Т. Шевченко свідчить про глибоке розуміння поетом долі українських борців за свободу. Кобзар як «співець» слави України – один з провідних образів у поезіях Т. Шевченко. Зокрема, у вірші «На вічну пам'ять Котляревському» знаходимо рядки, які засвідчують, що кобзар виступає втіленням таких маскулінних рис як боротьба за свободу, сміливість, щирість: Праведная душе! прийми мою мову / Не мудру, та щиру – прийми, привітай. /  Не кинь сиротою, як кинув діброви, /  Прилини до мене хоч на одно слово /  Та про Україну мені заспівай! [15, с. 27]. Т. Шевченко наділяє кобзаря безсмертям: Все сумує, ― тільки слава /  Сонцем засіяла. / Не вмре кобзар, бо навіки / Його привітала. / Будеш, батьку, панувати, / Поки живуть люди, / Поки сонце з неба сяє, / Тебе не забудуть! [15, с. 27]. Вважаємо, що в цих рядках в образі кобзаря втілено силуслова самого поета як представника української культури та борця за незалежність України. Недарма Т. Шевченко називає кобзаря – батьком. Як відомо, в творчості Т. Шевченко образ батька може вживатися для «називання козацької старшини, отаманів тощо.» [11]. В цих рядках поет наголошує на безсметрі козацтва та гетьманщині. Козаки та гетьмани – це маскулінний тип міці та слави України. На позначення гетьманів поет використовує найменування батько, отаман, пан – всі ці терміни передають такі основні семи маскулінного образу як – захисник, покровитель, ватажок, що володіє такими рисами як сміливість, чесність, наприклад: Поїдемо в гості!» / «Добре, батьку отамане!» ― /  Кругом заревіло. /  «Спасибі вам!» ― /  Надів шапку./  Знову закипіло / Синє море; вздовж байдака / Знову походжає /  Пан-отаман та на хвилю /  Мовчки поглядає («Іван Підкова») [15, с. 62]. У творчості Т. Шевченко гетьман, отаман зображується як людина, що немає ні оселі, ні саду, ні ставу: Отакий-то наш отаман, /  Орел сизокрилий! /  І воює, і гарцює /  З усієї сили  ― / Нема в його ні оселі, /  Ні саду, ні ставу... /  Степ і море; скрізь битий шлях, /  Скрізь золото, слава. / Шануйтеся ж, вражі ляхи, / Скажені собаки: /  Йде Залізняк Чорним шляхом, / За ним гайдамаки («Свято в Чигирині») [15, с. 87]. В цілому цей образ відповідає уявленням українців про козаків. Вважалося, що основним заняттям козака – є війна з ворогами. В образів отаманів та гетьманів Т. Шевченко демонструє ідеал чоловіка-воїна та чоловіка-захисника як представника української нації.

Таким чином, у творчості Т. Шевченка представлена категорія маскулінності, в якій втілені гендерні та психологічні особливості українського менталітету. У поезії Т.Шевченка маскулінність може бути виражено експліцитно та імпліцитно. В основі маскулінності можуть лежати психологічні чинники.

Одним із образів, який посідає чільне місце у вираженні маскулінності є «москаль». Цей образ має наступні риси: байдужість, спокушання жінки, брехня та ін. Важливе місце для вираження маскулінності займає образ батька, який реалізується в двох амплуа – батько-захисник та батько-руйнівник. Наявність та значення маскулінних рис у поезії Т. Шевченко свідчать про глибоку психологічну основу його поезій. Розуміння соціальних проблем (кріпацтво, панщина) та власна біографія поета накладають відбиток на вираження маскулінності в поезії.

 

Література

 

1.   Ворончук І. Подружні зради як наслідок практики укладання шлюбів в Україні в ХVII-ХVII ст. (на матеріалах ранньомодерної Волині) // Соціум. Альманах соціальної історії. – Вип. 1. – К., 2006. – С. 164.

2.   Голодько В. Гіркі плоди імперії [Електронний ресурс] / В. Голодько. – Режим доступу: http://www.3republic.org.ua/ua/analytics/11680

3.   Губин В. Філософська антропологія: Навчальний посібник для вузів / В. Губин, О. Некрасова. – М.: ПЕР СЕ; СПб.: Університетська книга – 2000. – 240 с.

4.   Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. Київ:
Довіра, 2006. – 703 с.

5.   Кікоть А. А. Образ козака в українській культурі / А. А. Кікоть // Міжнародний вісник:
Культурологія. Філологія. Музикознавство. – К., 2014. – Вип.II (1). – C. 34-38.

6.   Козаччина і Гетьманська держава [Електронний ресурс] / Історія. – Режим доступу: http://ridna-ukraina.com.ua/kozachinastate/

7.   «Марія» Т. Шевченка [Електронний ресурс]. – Режим доступу: iht.univ.kiev.ua

8.   Маслова Ю. П. Релігійно-міфологічне підгрунтя гендерних стереотипів (Religio-Mythological Foundation for Gender Stereotypes). Історія релігій в Україні і світі: збірник наукових праць. Серія «Історичне релігієзнавство». – 2010. –  Вип.3. – С. 143-148.

9.   О мужественности. Сборник статей. Ред. и составитель Сергей Ушакин. Москва: Новое литературное обозрение, 2002. – 720 с.

10.               Основы духовной культуры (энциклопедический словарь педагога)[Электронный ресурс]. – Екатеринбург. В.С. Безрукова. 2000. – Режим доступа: http://spiritual_culture.academic.ru/

11.               Словник української мови: в 11 томах / [А.П. Білоштан, М.Ф. Бойко, В.П. Градова, Г.М. Колесник, О.П. Петровська, Л.А. Юрчук]. –  [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sum.in.ua/

12.               Тарас Григорович Шевченко [Електронний ресурс] / Київський Національний Університет імені Тараса Шевченко. – Режим доступу:  http://www.univ.kiev.ua/ru/geninf/osobystosti/shevchenko

13.               Черкас О. О. Образ батька та модель родинних стосунків у поезії Тараса Шевченка / О. О. Черкас, О. В. Шаф. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrtext.dp.ua/index.php/UTEXT/article/download/69/63

 

14.               Шевченко Т. Г.  Зібрання творів: У 6 т. – К., 2003. – Т. 1: Поезія 1837-1847. – 784 с. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/shevchenko/shev1.htm (ТС1)

15.               Шевченко Т. Г. Кобзар / Вершини світового письменства. – Т. 50. – К.:  Видавництво художньої літератури «Дніпро», 1985. – 624 с.

16.               Шевченко Т. Г. Сліпий [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/shevchenko/shev136.htm

17.               Яворницький Д. І. Характеристика запорізького козака [Електронний ресурс] / Д. І. Яворницький. – Режим доступу: http://www.bizslovo.org/content/index.php/ru/koz-tvo/72-harakterystyka/106-harakterystyka-zapor-kozaka.html

Ви можете замовити дипломну роботу, написавши нам на пошту manuscriptagency17@gmail.com або звернутися через форму замовлення на головній сторінці Інформаційного центру «Манускрипт»

 

Другие статьи